flag Судова влада України

Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел

Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46

Дії особи, спрямовані на протидію невиправданому і надмірному насильству з боку поліцейського, не можуть кваліфікуватися як опір

11 січня 2021, 11:01

Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду розглянув касаційні скарги захисника та засудженого на ухвалу апеляційного суду про залишення без змін вироку районного суду, який визнав доведеним, що особа, погрожуючи фізичною розправою, вживаючи нецензурну лайку, вчинила конфлікт із трьома інспекторами патрульної поліції, котрі під час патрулювання виявили порушення нею Правил дорожнього руху. Крім того, ігноруючи законні вимоги поліцейських пред’явити документи на транспортний засіб та на право водіння, чоловік фізично протидіяв інспекторам надіти на нього кайданки з метою доставлення до відділення поліції для встановлення його особи, зірвав головний убір та вдарив кулаком в обличчя одного з інспекторів, заподіявши останньому легких тілесних ушкоджень (ч. 2 ст. 342 та ч. 2 ст. 345 КК України).

У касаційній скарзі сторона захисту послалася на те, що оскільки засуджений не порушив Правил дорожнього руху, то вимога поліцейських надати посвідчення водія та документи на автомобіль була незаконною і не створювала обов’язку їй підкоритися, а відповідно, і дії, спрямовані на ухилення від виконання такої незаконної вимоги, не можуть розцінюватися як опір. З цією позицією сторони захисту ККС ВС не погодився, зазначивши таке. 

Невиконання вимоги працівника поліції, яка, очевидно, входить до кола його повноважень, не може бути визнане правомірним, якщо особа, залежно від того, як вона оцінила ситуацію, вважає таку вимогу безпідставною, навіть якщо згодом виявиться, що ця вимога ґрунтувалася на неправильній оцінці ситуації поліцейським і не мала достатніх підстав. Отже, наявність чи відсутність у поліцейського підстав для пред’явлення вимоги, що входить у межі його повноважень, не може братися до уваги при вирішенні питання щодо наявності чи відсутності складу злочину, передбаченого статтями 342 та 345 КК України.

Крім того, у касаційній скарзі захисник зауважив, зокрема, про те, що суди не взяли до уваги фактів, які вказують на відсутність у діях особи складу інкримінованих їй злочинів, оскільки дії особи були спровоковані незаконними діями працівників поліції.

На думку ККС ВС, вирішуючи питання про наявність у діях обвинуваченої особи «опору» в значенні ст. 342 КК України, суд повинен узяти до уваги також поведінку поліцейського або поліцейських під час пред’явлення ними вимоги і за подальшого розвитку подій у зв’язку із цими вимогами.

Відповідно до усталеної судової практики опором у значенні ст. 342 КК України є активна фізична протидія виконанню поліцейським його законних повноважень. Виходячи з цієї позиції, для визначення наявності в діях обвинуваченої особи складу «опору» у значенні цього положення обвинувачення має довести як наявність об’єктивної сторони діяння, тобто певного активного фізичного впливу з боку обвинуваченої особи, так і спрямованість її умислу саме на протидію виконанню службових повноважень.

Слід брати до уваги, що дії особи, спрямовані на протидію невиправданому і надмірному насильству з боку поліцейського, не можуть кваліфікуватися як опір за ст. 342 КК України. Якщо особа відштовхує поліцейського, щоб запобігти удару кийком, або закриває обличчя від удару, в результаті чого поліцейський отримує травму руки, або хапається за одяг поліцейського, щоб запобігти падінню, такі дії не можуть вважатися опором у значенні ст. 342 КК України, оскільки їхня мета полягає не у протидії законній діяльності поліції, а в уникненні небезпеки для життя і здоров’я особи.

Щоб провести не завжди очевидну межу між опором у значенні ст. 342 КК України і діями, зумовленими рефлекторними реакціями або самозахистом, суду треба взяти до уваги не лише факт фізичного впливу на поліцейського з боку обвинуваченої особи, але й контекст, у якому відбулася подія.

Для цього слід зважати на відповідність дій поліції вимогам нормативних актів, що регулюють поліцейську діяльність. Зокрема, згідно з вимогами, зазначеними в ст. 29 Закону України «Про національну поліцію», поліцейський захід має бути, серед іншого, необхідним і пропорційним. Тому, вирішуючи, чи є в діях обвинуваченого склад опору, суд повинен переконатися, що застосовані до обвинуваченої особи заходи з боку поліції були необхідними та пропорційними ситуації, що склалася, і були застосовані відповідно до процедури, установленої законом.

Крім того, відповідно до ст. 43 Закону України «Про національну поліцію» поліцейський зобов’язаний заздалегідь попередити особу про намір застосувати фізичну силу і надати їй достатньо часу для виконання законної вимоги поліцейського. Зазначене положення звільняє поліцейського від цього обов’язку лише в разі, якщо зволікання із застосуванням сили може спричинити посягання на життя і здоров’я особи та/або поліцейського чи інші тяжкі наслідки, або в ситуації, що склалася, таке попередження є невиправданим чи неможливим. Якщо поліцейський застосовує силу без попередження, суд має визначити, чи не зумовлені дії особи інстинктивною реакцією на несподіване для неї насильство і намаганням відвернути небезпеку для життя і здоров’я.

Ці ж міркування потрібно брати до уваги також для оцінювання наявності чи відсутності складу злочину, передбаченого ст. 345 КК України.

ККС ВС частково задовольнив касаційні скарги, скасувавши ухвалу апеляційного суду та призначивши новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Детальніше з постановою ККС ВС у справі № 444/2115/17 (провадження № 51-8311км18) можна ознайомитися за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/93014930.