Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, визнав повністю недійсним пункт договору про надання правової допомоги, у якому зокрема, передбачалося, що в разі односторонньої відмови клієнтки від договору вона повинна сплатити адвокату додаткову винагороду в розмірі 30 % від вартості отриманого нею майна чи коштів, але не менше суми, еквівалентної 10 тис. доларів США.
Судові рішення мотивовані тим, що Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» не передбачено такого виду гонорару адвокату, як «додаткова винагорода» або накладення штрафних санкцій. Отже, у цій частині договір суперечить ст. 30 зазначеного Закону та ст. 33 Правил адвокатської етики.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду змінив судові рішення попередніх інстанцій, скасував зазначений пункт лише в частині зобов’язання позивачки відшкодувати відповідачеві кошти у сумі не менше 10 тис. доларів США, але залишив у силі вимогу про додаткову винагороду адвокату в розмірі 30 % від вартості отриманого клієнткою майна чи коштів. Верховний Суд навів таке правове обґрунтування.
Перекваліфікація відповідного договору може мати місце, зокрема, при: а) недійсності договору (зокрема, удаваності договору); б) тлумаченні змісту договору. Перекваліфікація договору можлива тільки в тих випадках, коли вона відбувається в межах спору, що стосується такого договору. Саме такий висновок зумовлений тим, що по своїй суті перекваліфікація спрямована на з’ясування справжньої волі сторін договору, який перекваліфіковується на інший. А це, відповідно, можливо зробити тільки в межах спору щодо такого договору.
Законодавець, закріплюючи принцип свободи договору, встановив і його обмеження. Причому останні є одночасно й межами саморегулювання. Вони передбачені в абз. 2 ч. 3 ст. 6 ЦК України, згідно з якою сторони не можуть відступати від положень актів цивільного законодавства, зокрема в разі, якщо зі змісту акта цивільного законодавства випливає обов’язковість його положень, яка може мати вигляд вказівки в акті цивільного законодавства на нікчемний характер відступу від його положень або виражатися за допомогою інших правових засобів.
По своїй суті неустойка — це конструкція, яка є видом забезпечення виконання зобов’язання та правовим наслідком його порушення (мірою цивільно-правової відповідальності). У ст. 549 та в § 2 гл. 49 ЦК України регулювання неустойки відбувається тільки з позицій забезпечення виконання зобов’язання. Неустойка (штраф чи пеня) може бути передбачена для забезпечення виконання зобов’язання.
Законодавець пов’язує стягнення неустойки саме з порушенням зобов’язання. Це підтверджується застосуванням таких понять та словосполучень, як «забезпечення зобов’язання», «порушення зобов’язання». Тому недопустимим є встановлення неустойки (штрафу чи пені) за правомірну відмову від виконання зобов’язання або односторонню відмову від договору.
В оспорюваному пункті договору передбачено штраф за односторонню відмову від договору; цей пункт суперечить сутності неустойки, оскільки її встановлення не допускається за правомірну відмову від виконання зобов’язання або односторонню відмову від договору. Тобто обов’язковість положень акта цивільного законодавства випливає з його змісту.
Суди правильно визнали недійсним оспорюваний пункт у частині передбачення штрафу за односторонню відмову від договору, але з інших мотивів. Тому судові рішення судів у цій частині слід змінити в мотивувальній частині.
Проте немає підстав вважати недійсним оспорюваний пункт в іншій частині (умови стягнення винагороди у розмірі 30 % від вартості отриманого клієнтом майна чи коштів). Тому в цій частині слід відмовити в позові.
Із постановою Верховного Суду від 11 листопада 2020 року у справі № 591/3176/17 (провадження № 61-47158св18) можна буде ознайомитися в Єдиному державному реєстрі судових рішень – https://reyestr.court.gov.ua/.
_03_03.png)
